І приходить весна, немов смс-сповіщення.

Наші вени рвуться до моря, як річки з невідомими назвами.

Ми, можливо, вже наперед вивчені

поколінням стронцію і блокбастерів.

Ми, можливо, вже наперед вимерли

і кістками голими світимо крізь сучасності.

А хто знає, яка після нас буде істина?

Чи в безвір’я повірять наступні пророки і пастирі?

І ці кола на дюнах пальців

помирають пізніше,

ніж приходить весна,

що приходить невчасно.

            

Буває шкодуєш, що краплі дощу – це не цвяхи,

що життя, немов аварійний будинок,

в який рано чи пізно заходиш,

аби померти.

Чекаєш, поки впаде стеля –

віриш, що вона може одного разу впасти.

Бо останнім часом в тобі

розпадається по кілька римських імперій

за ранок.

Бо останнім часом у кожному птаху,

який не відлетів на зиму

вбачаєш Брута.

Бо час в тобі часто стає останнім.

Буває  шкодуєш, що цвяхів у скронях стає

надто багато,

аж падають стелі і розпадаються імперії.

                                   13.04.2013