знаєш, вночі на стелі відбивається світло фар.
це така особлива розмова людини і ночі.
що казати тобі, бо у грудях уламки петард.
не болить. тільки дико лоскоче.
було б добре вчинити якийсь теракт
проти осені, ти ж помітиш.
чи закрити всі вікна, та як
мені далі вести ці мусонні балачки зі світом.
та якщо ти не спиш, просто зап'ам’ятай,
що те світло на стелі і осінь,
то все я.
відчиняй мені вікна щоночі.
і петарди кидай поміж ребер,
а іскри – в очі.

Звідки взявся той інстинкт самоканібалізму?

Люди не змінюються з віками.

Змінюються засоби комунікації та вбивства.

Люди поїдають себе так само.

І я в перерві між розсіканням меридіанів крізь власні вірші

вірю, ти прийдеш, коли буде ледь-ледь запізно.

Ти прийдеш десь зі східного заходу,

зовсім по-іншому,

ніж приходить натхнення

з рядків незнайомої пісні.

Ти прийдеш щоб вилікувати мене від інстинкту

самоканібалізму.

Я перестала ампутувати себе із себе,

і світ перестав боліти.

Не вдягаю тепер на зиму кольчугу,

бо життя в мене більше не цілиться.

І ми разом вбачаємо нафтові плями та віруси,

бо склад крові і океану однаковий.

Нами керують півкулі: східна і західна.

Навіть сузір’я на тілі – це групи родимок.

І тому я сприймаю всі його жарти без докору,

світ гартує мене почуттям гумору.

Та якби не стіни плачу всередині,

що, я впевнена, є у кожному.

І хоча світ до мене усміхнений,

це життя повинне бути з позначкою

«для дорослих».