І приходить весна, немов смс-сповіщення.

Наші вени рвуться до моря, як річки з невідомими назвами.

Ми, можливо, вже наперед вивчені

поколінням стронцію і блокбастерів.

Ми, можливо, вже наперед вимерли

і кістками голими світимо крізь сучасності.

А хто знає, яка після нас буде істина?

Чи в безвір’я повірять наступні пророки і пастирі?

І ці кола на дюнах пальців

помирають пізніше,

ніж приходить весна,

що приходить невчасно.

            

Буває шкодуєш, що краплі дощу – це не цвяхи,

що життя, немов аварійний будинок,

в який рано чи пізно заходиш,

аби померти.

Чекаєш, поки впаде стеля –

віриш, що вона може одного разу впасти.

Бо останнім часом в тобі

розпадається по кілька римських імперій

за ранок.

Бо останнім часом у кожному птаху,

який не відлетів на зиму

вбачаєш Брута.

Бо час в тобі часто стає останнім.

Буває  шкодуєш, що цвяхів у скронях стає

надто багато,

аж падають стелі і розпадаються імперії.

                                   13.04.2013

Слухайте, тут  штормове попередження.

Люди входять з грудневих кліток,

ідуть на дахи хмарочосів – пірси небесного моря,

і хмарам від того аж надто лоскітно.

Може, це небо з-за берегу вилилось,

може це море набралося гелію

і тіло його здійнялося над обрієм.

А люди все роблять з хрестів якорі

і стоять по коліна в собі,

а руки по лікоть закачані

в повній готовності

чи то вітати фюрера, чи то хреститися.

Замітає шляхи сполучення  -

лопають капіляри Всесвіту.

Але добре, що нас попереджують.

Всім закачати свої рукави.

Можна шукати у комусь родовища золота,
Або одиничні поклади у формі маленьких сонць.
І ніби Всесвіт для тебе мовчить заголосно.
І якось ти наближаєшся до середовища.
І скільки для тебе буде створено післямов!
Міцніє твій шов - і мета у тобі,
а у комусь коштовні мета.ли.
На площах чекає тебе ще холодний брук.
Для тебе сонця в долонях занадто мало.
А сонцю якраз забагато рук.

знаєш, вночі на стелі відбивається світло фар.
це така особлива розмова людини і ночі.
що казати тобі, бо у грудях уламки петард.
не болить. тільки дико лоскоче.
було б добре вчинити якийсь теракт
проти осені, ти ж помітиш.
чи закрити всі вікна, та як
мені далі вести ці мусонні балачки зі світом.
та якщо ти не спиш, просто зап'ам’ятай,
що те світло на стелі і осінь,
то все я.
відчиняй мені вікна щоночі.
і петарди кидай поміж ребер,
а іскри – в очі.

Звідки взявся той інстинкт самоканібалізму?

Люди не змінюються з віками.

Змінюються засоби комунікації та вбивства.

Люди поїдають себе так само.

І я в перерві між розсіканням меридіанів крізь власні вірші

вірю, ти прийдеш, коли буде ледь-ледь запізно.

Ти прийдеш десь зі східного заходу,

зовсім по-іншому,

ніж приходить натхнення

з рядків незнайомої пісні.

Ти прийдеш щоб вилікувати мене від інстинкту

самоканібалізму.

Я перестала ампутувати себе із себе,

і світ перестав боліти.

Не вдягаю тепер на зиму кольчугу,

бо життя в мене більше не цілиться.

І ми разом вбачаємо нафтові плями та віруси,

бо склад крові і океану однаковий.

Нами керують півкулі: східна і західна.

Навіть сузір’я на тілі – це групи родимок.

І тому я сприймаю всі його жарти без докору,

світ гартує мене почуттям гумору.

Та якби не стіни плачу всередині,

що, я впевнена, є у кожному.

І хоча світ до мене усміхнений,

це життя повинне бути з позначкою

«для дорослих».