Якби хтось вимірював пульс деревам

І обіймав їх за сонні артерії.

Щоб знати, наскільки вони відверті,

Коли переповнюють нас ідеями.

Коли б розмовляти із ними пошепки.

Пускати насіння в свої альвеоли.

Й лишати сліди від коріння теренів

До весен у лініях на долоні.

Тоді б ми чорнило пустили венами.

І кальцій кісток замінили кроною.

Цікаво, що думає про життя дерево.

Воно є тут ідолом чи іконою?

Є люди з відкидними дахами.

З них вилітають перелітні птахи.

Перелітні і перевесняні.

Вилітають на раз, два, три.

Є люди з прозорих субстанцій

В них планети, галактики лих.

Зоретруси і землетанці.

Змахи крил – це і видих і вдих.

Є уранові стержні в людях,

Що лишають по собі слід

Хіросімами. Від ілюзій

Починають свій тихий політ.

Яке твоє серце в поперечному розрізі?
Воно проковтнуло мене по атому.
Впираюсь колінами в небо,
А словами у піднебіння.
Тими, які ніколи тобі не казала.
Скоро їм стане затісно.

На небі активно линяють білі кошенята.
А ми все ходимо по мандаринових шкірках.
Добре, що можна не любити Новий Рік.

Хочеться повитягувати з твого серця колючки.
Але тоді воно стане дірявим.
І крізь нього буде падати сніг.

Вирощуй на своїх стінах

домашні полярні сяйва.

Живи достатньо розмірено,

щоб стіни ставали зайвими.

Уміщуй на площах айсберги

посеред нічної осені,

щоб чийсь паперовий титанік

не плив по життю наосліп.

Виходь на дахи будинків,

пускай скрижанілий вітер.

Хай тихо шаманські мотиви

нашіптує всьому світу.