Вимкнувши інстинкт самозбереження

Піти під воду,

Щодня захлинатись тобою.

І бачити зорі крізь призму твоїх долонь.

Нічого.

Ні більше,

Ні менше

Не треба.

Лиш тільки надихатись ртуті

Й тонути.

Здаватись в довічний полон.

Лиш тільки владу народу

І мушлі також народу.

Хай забивають судини,

Не йшли щоб по них слова.

Від всього до тебе.

У тебе

Зануритись з головою.

Над нами уранові хмари

І стоптані небеса.

За північ

Потріскана фарба радянських під’їздів

(синя/зелена – потрібне підкреслити)

проводить нас в школу, в осінь, в нікуди.

Ми ж приходимо скрізь запізно.

Ми так хочемо встигнути всюди.

І ми міряєм наше життя безпризовими квестами.

                               

Десь, буває, знайдемо шматочок неба

без напису «Зайнято»,

й кладемо під язик без надії, що все минає.

Бо людина, на щастя, до всього на світі звикає.

Навіть Бог до людей вже звик.

Лиш далеко за північ мороз у думках пощипує.

І ми згадуєм все, що ховали в пустелях душ.

Тоді вірші стають занадто для нас розтріпані,

а під’їзди змивають із себе цю фарбу чимдуж. 

Усміхайтесь, це приємно

Людина.Тарган.Баобаб.

         «Якщо не думати, то жити можна»

Якщо гарпун пронизує мозок

І ти грядеш дистильованим морем

В те таємниче місце, де ховаються таргани.

І надієшся.

Що вони розумники такі, знайшли паралельний вимір

Де кайфують собі.

В той час, коли ти, гомо сапіенсе,

Ходиш з гарпуном в голові

І теж, ніби, усміхаєшся.

Чому усміхатися?

Хай, принаймні, таргани насолоджуються життям.

Бо в них немає гарпуна.

І мозку.

(Насправді він є, але вони про це партизанять).

Та не всім пощастило бути тарганом.

Але зберігай спокій, мій підбитий друже.

Хтось народився баобабом.

Мотив

Коли від нервів душа мугикає

І усміхається ніжно-вдавано.

Коли сама себе перекрикую

Луна проходить між мною й хмарами.

І у сторінках, що знизу зігнуті

Шукаю сенс, щоб його поглинути.

Ми лише два не підкреслені підмети,

Ми тільки бульбашки під глибинами.

І з нами вулиці, з нами кратери.

І хмарочоси, з них зняли скальп.

Ми є у всьому, себе ж ми втратили

Десь під покровом осінніх пальт.

І всі події, місця, свідомості

Живуть окремо, живуть без нас.

Агенти вітряної нерухомості

Міняють простір, а скоро й час.

Так хочеться вірші писати І, навіть, жити.

        









 *   *   *

Збираю пластмаси світанків,

Розкиданих по окулярах.

І в цьому затертому світі

Так хочеться вірші писати

І, навіть, жити.

Так хочеться слухати ритміку кроків

І кашель думок.

В ту ж мить проковтнути комети,

Минулого не повернути,

Бетоном залити всі атомні станції

Снів.

І прямолінійно вперед.

Стерильно – відвертим асфальтом,

Бурштиновий погляд вплітаючи

В профіль дерев.

Не кліпати.

Зовсім.

Малювати по небу

Пальцями.

Така невагомість,

Що й сонце не падає знов.

*   *   *

Дикунство сучасності пише міста свої

Зданою кров’ю бродяги.

І маскує язичність душі

Важкими хрестами, що тягнуть донизу.

Й, мов якір,

Тримають під рівнем нірвани,

Над світом минулого.

Нас.

Тому краще бути каштанами.

Лежати у парках.

Повільно дихати.

І червоніти від поглядів

Цих дикунів

І бродяг.

Станція

Повітряні коридори з’єднують наші погляди,

Що вп’ялись в порцеляну небес.

І післясмак твого імені дере моє горло.

Це наша остання станція вгадування думок,

А від неї нам в різні всесвіти.

На цій останній станції солоного кисню (повітряних сліз)

Наші душі – сіамські близнята розділять себе навпіл.

За цією останньою станцією розтріпаних крил

Відстукають свої підшкірні вібрації два серця.

І розійдуться на атоми.

Стане порожньою станція

Останніх розіп’ятих слів.

*   *   *

Під шкірою помирають мурашки

Не дихати тяжко

Дихати тяжко

Стуляти орбіти повік краще

Ходити по вікнах по димарях

Торкатись душею простору

Шлях обіймати босими

Поглядами журавлів

Туди мій димар полетів

З мурашками

В рай

Напів

*   *   *

У мене кіт шкребеться між вікнами,

Без простору в нього крила рідшають.

І в тиші складає думки із бісеру.

Він дряпає скло і сни понеділкові,

Спускає з очей зеленобокі  сльози,

Що тануть повільно, маленькою цівкою

Між мертвими мухами.

 Їх вже сни не тривожать.

Рудовіршовий кіт ковтає краплі озону,

Стуляючи вії.

Мов кінчики втомленої самотності.

І, може, тисячу літ потому

Він смакуватиме небом.

Напевне, солодким.

І в нього із лап виростатимуть квіти,

З котячої усмішки – райдуга.

А можна так кожне життя облетіти,

Навіть не впавши.

Пускайте ваших котів світом,

І вікна сердець навстіж…

*   *   *

Трішки гримить у грудях,

Думаю, бо не спиться.

Небо потріскалось всюди,

В щілинах літають птиці.

Видихну з себе серпень

І затамую подих.

В просторі якось терпко.

Час більше не приходить…

*    *   *

Спробуй зайти по коліна в стелю.

Потім по пояс, по плечі, по очі,

Слідами на стінах залишиш почерк

Свого бунтарства на жовтих шпалерах.

Далі тобі вже відкриті глибини

Найнеймовірніших снів пророчих.

Ти їх складав, коли був дитиною

З температурою, довгої ночі.

Слухай касети знайомого грому

Через щілини у вікнах старечих.

І у душі ти завжди будеш вдома.

Рятуйся сюди втечею.

Вишите

Білим по білому

Лишень стоячі місця

Понад хмарами лишилися вільними.

Лише я , тільки я

Так завзято тобі вірила.

Так натхненно плутала затори з космічними дірами,

Так наївно писала щось білим по білому.

І так вперто пишалась своїми стягами – крилами.

Та лишень стоячі місця і не треба небес міряти.

А давай навчимося вірити,

Просто – так, безпідставно вірити!

Вимикати звук на мобільному

І ходити босоніж, не здаваючись трохи дивними.

На краю

Залиши мене на краю світу

Закінчить недописані вірші,

Розкуйовдити стомлений вітер,

Бо насправді буває й гірше.

Загуби мене на краю світла

Розчинити в собі мегаполіси,

Додивитись тебе до титрів

І забути все те, що болісно.

Заховай мене на краю осені

Щоб просякнути твоїм запахом,

Щоб минати калюжі зношені,

Щоб навчитися більше не плакати.

Кораблями

Мої вікна дивляться в космос,

Я пишу по них пальцем «Добраніч…»,

Не мовчу, та приглушую голос,

Не будую на завтра планів.

Пішоходи крокують швидше,

Всі керуються маяками.

Не мовчу, та приглушую тишу,

Людей айсбергом налякали.

Знову ніч загортає штори,

Кораблі з мого міста зникають.

Що й без того безсонням хворе,

Та сьогодні воно засинає.

Може завтра наступить «краще»,

Може космос залишиться ближчим,

Кораблями блукати по хащах

Люди звикнуть…

5:49

Мине час і незграбні шляхи пульсуватимуть тілом,

Повні сліз і дощу обгортатимуть нашу планету.

А я просто не знаю, в кого тепер вірю.

Може в тебе? Але тоді, де ти?

У сузір’я сплітаються звуки важкого року,

По натягнутих смугах електростанцій

Грає вітер.

 Поки.

Одинадцять хвилин до ранку

І на потяг.

А далі все, мабуть, добре.

Поміж заспаних колій і копій лиш хмарочосів.

Мандариновий Львів одягає свою форму,

Мандариновий Львів – для мене це, мабуть, досить.

Тут осінь бере початок. 2011. пожовклі вірші.

Мовно.

Це листя почало розмовляти.

Суржиком.

Я зробила йому зауваження,

Все - таки листя повинне бути патріотом!

Це ж не рекламний флаєр, чи бюлетень на виборах.

Це - листя…

Воно настільки прекрасне,

Що йому пасує тільки українська мова.

Мова…Така ж…

Ніби з казки,

Ніби зачарована.

Така ж …

На холодному асфальті,

Нікому не потрібна.

Із відбитком чиїхось ніг…

*   *   *

Я би хотіла щось написати,

Але бракує слів.

Я би хотіла сто доларів мати, -

Маю лиш кілька зір.

Я би хотіла навчитись літати –

Не вистачає крил.

Я би хотіла нічого не знати,

Я би хотіла, повір…

*   *   *

Я сьогодні залишу осінь,

Я залишу її недопитою.                                                           

Дріб’язковою і розмитою

Я сьогодні залишу осінь.

Карантин

Я хвора. І терафлю тут не допоможе.

Тільки столова ложка доброякісного гумору.

Тричі на день. Бажано після дощу.

*   *   *

Я не знаю, чому ця осінь

Забуває всі дні і дати,

Я не знаю, але так важко

У калюжі не заливати

Свою пам’ять, холодну й мокру,

Своє небо таке прозоре

І до болю знайомі зорі.

Смакові рецептори

Моє небо збили у вершки

І посипали шоколадом

За брудним склом вітрини,

Щоб хтось побачив і

Завітав у дешеву кав’ярню.

Замовив трохи вітру,

Що перегортатиме сторінки меню

І, чекаючи, слухав російську попсу,

Яка заполонила наш музичний простір.

Хтось за сусіднім столиком почав диміти

Та перехожий цього не помітить,

Бо на телефон знову надзвонює депресія

Ні, трубку брати не треба, хай передзвонить.

Тим часом, офіціант вже несе моє небо

Навіть відчувається запах дощу…

І якось холодно стало,

Мабуть, знов не заплатили за сонце.

Прикро.

Реєнкарнація

В наступному житті

Я буду комусь римою,

Раною і рекламою.

Я стану Батьківщиною,

І стану драмою.

Твоєю не причиною

І трохи павутиною,

Такою нерозчинною

Я стану тобі римою.

*   *   *

У моїм Завіконні,

І до того ж не зовсім законно,

Оселилася чиясь Осінь.

Так нахабно і зовсім без просу.

Та ще й хвора – хронічне безсоння,

У цім зболенім Завіконні.

У моєму веснянім волоссі

Загубилася чиясь Осінь…

 *   *   *

Божеволій, будь ласка!

Це єдині ліки від холоду.

І нехай дуже дорого,

Та лиши мені свою маску.

Усміхайся і слухай,

Я занадто в тобі голосно

Перечитую твої повісті,

Що лишатимуть світ бездушним.

Відпусти його, нехай котиться

Твій здоровий глузд залізницями

Між вокзалами і столицями

Божеволій, мені так хочеться.

Титри опісля

А колись ми відродимось титрами,

У наступному житті.

Вже обоє на самоті

Між рядками сумної молитви.

Зовсім скоро ми перестанемо…

Перестанемо помирати,

І навіщо знову вдавати?

Бо живемо все – таки заново.

Постривай, в мене час

Пересох між повіками знову,

І ховаючись в кожному слові,

Називатимуть титрами нас.