* * *
Збираю пластмаси світанків,
Розкиданих по окулярах.
І в цьому затертому світі
Так хочеться вірші писати
І, навіть, жити.
Так хочеться слухати ритміку кроків
І кашель думок.
В ту ж мить проковтнути комети,
Минулого не повернути,
Бетоном залити всі атомні станції
Снів.
І прямолінійно вперед.
Стерильно – відвертим асфальтом,
Бурштиновий погляд вплітаючи
В профіль дерев.
Не кліпати.
Зовсім.
Малювати по небу
Пальцями.
Така невагомість,
Що й сонце не падає знов.
* * *
Дикунство
сучасності пише міста свої
Зданою кров’ю
бродяги.
І маскує
язичність душі
Важкими
хрестами, що тягнуть донизу.
Й, мов якір,
Тримають під
рівнем нірвани,
Над світом
минулого.
Нас.
Тому краще
бути каштанами.
Лежати у
парках.
Повільно
дихати.
І червоніти
від поглядів
Цих дикунів
І бродяг.
Станція
Повітряні коридори з’єднують наші
погляди,
Що вп’ялись в порцеляну небес.
І післясмак твого імені дере моє горло.
Це наша остання станція вгадування
думок,
А від неї нам в різні всесвіти.
На цій останній станції солоного кисню
(повітряних сліз)
Наші душі – сіамські близнята
розділять себе навпіл.
За цією останньою станцією розтріпаних
крил
Відстукають свої підшкірні вібрації
два серця.
І розійдуться на атоми.
Стане порожньою станція
Останніх розіп’ятих слів.
*
* *
Під шкірою помирають мурашки
Не дихати тяжко
Дихати тяжко
Стуляти орбіти повік краще
Ходити по вікнах по димарях
Торкатись душею простору
Шлях обіймати босими
Поглядами журавлів
Туди мій димар полетів
З мурашками
В рай
Напів
* * *
У мене кіт шкребеться між вікнами,
Без простору в нього крила рідшають.
І в тиші складає думки із бісеру.
Він дряпає скло і сни понеділкові,
Спускає з очей зеленобокі сльози,
Що тануть повільно, маленькою цівкою
Між мертвими мухами.
Їх вже сни не тривожать.
Рудовіршовий кіт ковтає краплі озону,
Стуляючи вії.
Мов кінчики втомленої самотності.
І, може, тисячу літ потому
Він смакуватиме небом.
Напевне, солодким.
І в нього із лап виростатимуть квіти,
З котячої усмішки – райдуга.
А можна так кожне життя облетіти,
Навіть не впавши.
Пускайте ваших котів світом,
І вікна сердець навстіж…
* * *
Трішки гримить у грудях,
Думаю, бо не спиться.
Небо потріскалось всюди,
В щілинах літають птиці.
Видихну з себе серпень
І затамую подих.
В просторі якось терпко.
Час більше не приходить…
* * *
Спробуй зайти по коліна в стелю.
Потім по пояс, по плечі, по очі,
Слідами на стінах залишиш почерк
Свого бунтарства на жовтих шпалерах.
Далі тобі вже відкриті глибини
Найнеймовірніших снів пророчих.
Ти їх складав, коли був дитиною
З температурою, довгої ночі.
Слухай касети знайомого грому
Через щілини у вікнах старечих.
І у душі ти завжди будеш вдома.
Рятуйся сюди втечею.
Немає коментарів:
Дописати коментар