За північ

Потріскана фарба радянських під’їздів

(синя/зелена – потрібне підкреслити)

проводить нас в школу, в осінь, в нікуди.

Ми ж приходимо скрізь запізно.

Ми так хочемо встигнути всюди.

І ми міряєм наше життя безпризовими квестами.

                               

Десь, буває, знайдемо шматочок неба

без напису «Зайнято»,

й кладемо під язик без надії, що все минає.

Бо людина, на щастя, до всього на світі звикає.

Навіть Бог до людей вже звик.

Лиш далеко за північ мороз у думках пощипує.

І ми згадуєм все, що ховали в пустелях душ.

Тоді вірші стають занадто для нас розтріпані,

а під’їзди змивають із себе цю фарбу чимдуж.